Особистості

Підписатися на дописи

Джованні Паїзієлло

опубліковано 9 трав. 2014 р., 02:38 Холдинг Elitist Alliance "GLOBE"   [ оновлено 9 трав. 2014 р., 02:39 ]

Джованні Паїзієлло (італ. Giovanni Paisiello,9 травня 1740 — 5 червня 1816) — італійський композитор, автор опер, майстер комічного реалізму. Життєпис Народився у Роккафорцата, Таранто. Початкову освіту отримав в школі єзутів. Привернув на себе увагу чудовим дитячим голосом, що спонукало кервництво школи у 1754 р. направити його на навчання в консерваторію Сан Онофріо в місті Неаполь. В роки консерваторії (1754-1763) Вже в роки навчання в консерваторії займався композицією. Написав декілька інтермедій. Одна з яких мала значний успіх у слухачів. Закінчив консерваторію в Неаполі під керівництвом Франческо Дуранте. Одруження після скандалу Молодий Паїзієлло зав'язав любовні стосунки з Сесіль Палліні. Дівчина вимагала одруження. Дійшло до складання шлюбного договору. Але молодий Паїзієлло злякався неволі і відмовився від шлюбних обіцянок. Справу передали у суд, а молодика заарештували на декілька днів. Перебування у в'язниці ( за думкою Сесіль ) «добре» вплинуло на Паїзієлло, надало тому рішучості і він таки узяв шлюб з Сесіль Палліні. Дебют оперного композитора У 1763 р. успішно дебютував як оперний композитор Болоньї. За контрактом у Петербурзі У 1776 році на запрошення російської імператриці Катерини II прибув у Санкт-Петербург, де за контрактом на три роки обійняв щойно створену посаду придворного капельмейстера. Кар'єра музиканта виявилася в Петербурзі досить вдалою і по закінченню контракту його продовжили ще на 4 роки. Оперні вистави, створені Паїзіелло в російській столиці йшли на сценах Ермітажного театру і в передмісті Петербурга - в Китайському театрі (Царське Село). Притворні філософи З огляду на тодішній репертуар цікавою постановкою була опера «Притворні філософи», прем'єра якої відбулася 3 лютого 1779 р. Вона так зацікавила вельможну публіку, що її давали двадцять разів. Катерина ІІ записала : «Я думаю, що Паїзіелло здатен примусити сміятися, плакати і вкладати в душу, в розум і в серце все, що йому заманеться, і я думаю, що він - чарівник». Опера зараз має історичний інтерес через специфічну тогочасну стилістику, насиченість речитативом, використаня стародавніх музичних інструментів. Тим не менше, її згадали і відтворили постановку спочатку в Голландії (літній Утрехтський фестиваль стародавньої музики), а потім в Петербурзі в 2003 р. в межах російського фестивалю стародавньої музики «Олимьюзик». Останні роки У 1784 році відвідав Варшаву, де була поставлена його ораторія "Страсті Христові. Встиг попрацювати у Неаполі, Відні, перебираючись від одного музичного центру до другого через династичні і несприятливі політичні зміни. З 1802 року отримав запрошення від Наполеона в Париж і прийняв його. Паїзієлло проводив музичні концерти в саду палацу Тюїльрі із зарплатнею в 10000 франків, на додаток до 4800 для проживання та харчування, але не мали успіху, як того очікував авантюрний Наполеон І, що ставився досить прихильно до старого композитора. Але його не сприймало нове покоління французьких слухачів. У 1810 році зайняв місце померлого Й. Гайдна в Французької академії. Помер у Неаполі. Вибрані твори Загалом творча спадщина Паїзієлло налічує понад 100 опер, переважно опери-буфа. Найвідоміші його опери — Панночка-служниця (1781), Сивільський цирюльник (1782) — згадують головним чином завдяки однойменним операм на ті ж лібрето Перголезі і Россіні. Окрім опер творив концерти, церковну музику і твори для арфи. «Базіка» (1764, м. Болонья) «Екстравагантні» (1765, Modena) «Танок кохання» (1765, Венеція) «Недбалий» (1765, Парма) «Відмова від шлюбу» (1766, Венеція ) «Гордість Китаю» (1767, Неаполь) «Олімпія» (1768, Неаполь) «Служниця-господиня» (1769, Неапол) «Дон Кіхот Ламанчський » (Неаполь, 1769) «Зельміра», (1770, Неаполь) «Ганнібал в Турині» (1771, Турин) «Артаксеркс» (1771, Модена) «Семіраміда на віллі» (1772, Рим) «Монтесума» (1772, Рим) «Закоханий в жарти і насолоди» (1771, Неаполь) «Комічний коханець» (1772, Неаполь) «Землетрус в Могулі» (Мілан, 1773) «Олександр Македонський в Індії» (1773, Модена) «Андромеда» (1774, Мілан) «Дуель» (1774, Неаполь) «Задоволення від богів» (1774, Неаполь) «Демофонт» (1775, Венеція) «Хитрий молодик» (1775, Падуя) «Великий Сід Компеадор» (1775, Флоренція) «Два графіні» (1776, Рим) «Поразка царя Дарія» (Рим, 1776) «Люсінда і Армідор» (1777, Санкт-Петербург) «Ахілл в Скіросі» (1778, Санкт-Петербург) «Притворні Філософи» (або «Уявні астрологи», 1779, Санкт-Петербург) «Несподіваний шлюб» (1779, театр на Кам'яному Острові, Санкт-Петербург) «Служниця-господиня» (1781, Китайський театр, Царське Село) «Смішна дуель» (1782, Китайський театр, Царське Село) «Севільський цирульник» (1782, Санкт-Петербург) «Король Теодор у Венеції» (1784, Відень) «Олімпійські ігри» (1786, Неаполь) «Федра» (1788, Неаполь) «Катон Утичний» (1789, Неаполь) «Ніна, або шалене кохання» (1789, палацовий театр Казерта, Неаполь) «Даремні ревнощі» (1790, Неаполь) «Цариця Зенобія в Пальмірі» (1790, Неаполь) «Ніна, або шалене кохання» (1790, Неаполь) «Фанатик в Берліні» (1792, Неаполь) «Повернення Ідоменея» (1792, Перуджа) «Ельвіра» (1794, Неаполь) «Відмова цариці Дідони» (1794, Неаполь) «Ніна, або шалене кохання» (нова версія, 1795, Неаполь) «Андромаха» (1797, Неаполь, театр Сан-Карло ) «Прозерпіна» (1803, Париж ) «Еліза» (1807, Неаполь) «Піфагор» (1808, Неаполь)

Бурхард Христофор/Крістоф/Мініха

опубліковано 9 трав. 2014 р., 02:18 Холдинг Elitist Alliance "GLOBE"   [ оновлено 9 трав. 2014 р., 02:24 ]

Бурхард Христофор/Крістоф/Мініха (09.05.1683 - 27.10.1767), граф, генерал-фельдмаршал. Народжений у Північній Німеччині граф в 1721 році вступив на російську службу до імператора Петра I і брав участь в будівництві Ладозького каналу. При імператриці Ганні Іванівні командував російською армією в російсько-турецькій війні 1735-39 рр.., Завоював Перекоп, Очаків і Азов, заслуживши репутацію видатного військового керівника. Після смерті імператриці заарештував регента малолітнього царя Івана VI Бірона і заслав його до Сибіру, зробивши регентшею мати царя Анну Леопольдівни, а сам став першим міністром. Коли гвардія в 1741 році звела на престол Єлизавету Петрівну, до Сибіру послідував Мініх. У 1762 році Петро III повернув його з заслання, а при Катерині II Мініх служив управителем балтійських портів. На перших порах старим царедворцям було боляче бачити, як Петро Великий відрізняє перед ними юного, незаслуженого, за їх словами, іноземця. Петро їм відповідав: «Він з усіх іноземців, що були в моїй службі, найкраще вміє робити і виробляти великі справи: сприяйте йому у всьому!». В одному з листів Катерині Мініх писав: «Найбільше нещастя государів полягає в тому, що люди, до яких вони мають довіреність, ніколи не уявляють ним істини у справжньому вигляді. (Судження, актуальне в усі часи) Але я звик діяти інакше, бо не боюсь партій, хоча б вони і склали проти мене». Граф був високого зросту. Очі його і все риси обличчя показували дотепність, безстрашність і твердість характеру; голос і постава являли в ньому героя. Він мимовільним чином вселяв у інших повагу до себе і страх; був надзвичайно працьовитий і заповзятливий; не знав втоми, мало спав, любив порядок, відрізнявся, коли хотів, люб'язністю у суспільствах, стояв на ряду з першими інженерами і полководцями свого часу; але разом був гордий, честолюбний, лукавий, вимогливий, жорстокий; не дорожче для своєї слави кров'ю ввірених йому солдатів; здавався другом усіх, не люблячи нікого. (З характеристики, даної істориком Д. Бантиш-Каменський).

Чарлз Діккенс

опубліковано 6 квіт. 2014 р., 13:17 Холдинг Elitist Alliance "GLOBE"   [ оновлено 6 квіт. 2014 р., 13:22 ]

Ча́рлз Ді́ккенс (англ. Charles Dickens, *7 лютого 1812, Лендпорт — †9 червня 1870, Гейдсгілл) — англійський письменник, один із найпопулярніших романістів вікторіанської епохи, відомий політичний агітатор. Деякі критики називали Діккенса майстром прози та хвалили за численних унікальних персонажів і яскраве зображення суспільства, інші ж звинувачували його в надмірній сентиментальності, незвичайних подіях та гротескних образах[1]. Популярність творів Діккенса завжди була дуже високою, вони ніколи не припиняли видаватися[2][3]. Багато з романів Діккенса вперше з'явилися як популярні на той час періодичні видання, крім того, Діккенс часто писав твори частинами, що задавало їм певний ритм, в якому сюжет був розбитий на частково незалежні епізоди, із розв'язкою на початку кожної нової частини[4]. Твори Діккенса пронизані дотепністю, що вплинула на оригінальність національного характеру й образу мислення, відомого у світі, як «англійський гумор». Біографія. Чарлз Діккенс народився в передмісті Портсмута Лендпорті в незаможній родині. Коли Чарльзу було три роки, родина перебралася до Лондона. Дитячі роки майбутнього письменника, схоже, були ідилічними, проте він уважав себе «малим не особливо доглянутим хлопчиком»[5]. Він проводив багато часу на вулиці, але також жадібно читав, особливо крутійські романиТобіаса Смоллетта та Генрі Філдінга. Пізніше він пригадував, що мав чіпку, ледь не фотографічну пам'ять, що прислужилося йому в подальшій роботі письменника. Батько певний час працював клерком в офісі королівського флоту, завдяки чому Чарлз провів кілька років у приватній школі Вільяма Джайлса в Четемі[6]. Спокійне життя раптово закінчилося, коли Джон Діккенс, батько Чарлза, вліз у борги й був ув'язнений в борговій в'язниці Маршалсі в Саутварку. Незабаром до нього змушена була приєднатися вся родина, крім Чарлза, якого взяла до себе, у Кемден-Таун приятелька родини Елізабет Ройленс[7]. Пані Ройленс була бідна стара жінка, яку Діккенс пізніше вивів із незначно змінивши й прикрасивши, в образі пані Піпчін із роману «Домбі і син». Потім він жив у прибудові будинку боргового агента в Боро, … товстого, добродушного старого та його тихої літної дружини, в яких був дуже невинний дорослий син. Ця трійця послужила праобразами для родини Гарландів із «Крамниці старожитностей»[8]. У неділю, Чарлз із сестрою Фанні, яку відпускали з Королівської академії музики, відвідували своїх батьків у в'язниці[9]. Згодом у в'язниці відбувалася основна дія роману «Крихітка Дорріт». Щоб заплатити за проживання й харчі, а, також, допомогти родині, Чарлз почав працювати на складі вакси Воррена. Він заробляв шість шилінгів на тиждень, 10 годин на день наклеюючиетикетки. Виснажливі, й часто навіть жорстокі, умови праці глибоко закарбувалися в душі Діккенса й вплинули на його прозу й нариси, створивши основу інтересу до соціально-економічних реформ, особливо реформ умов праці, важкість яких, як він був переконаний, несправедливо лягали тягарем на плечі бідняків. Джон Діккенс провів у борговій в'язниці тільки кілька місяців. Померла його бабуся, Елізабет Діккенс, і залишила йому в спадок 450 фунтів стерлінгів. Очікуючи спадку, Джон Діккенс домовився із кредиторами про виплати, разом із родиною вийшов на волю й переїхав до пані Ройленс. Втім, мати Чарлза Діккенса не квапилася відкликати його з роботи на виробництві вакси. Мабуть після цього випадку Чарлз закоренів на думці, що родиною повинен керувати батько, а мати повинна знайти своє місце у веденні домашнього господарства. «Я ніколи не забував, я ніколи не забуду, я ніколи не зможу забути, що моя мама не особливо переймалася тим, щоб забрати мене.» Це один із факторів, які зумовили його вимогливе й невдоволене ставлення до жінок[10]. Невдоволення власним положенням і умовами, в яких доводилося житиробітничому класу, стало згодом однією з основних тем творів Діккенса. Саме про ці невеселі часи він писав у найбільш автобіографічному романі «Девід Коперфільд»[11]: «Жодна людина не порадила мені, не наставила, не підбадьорила, не втішила, не допомогла, не пітримала, жодна, кого я міг би пригадати, коли, сподіваюся, піду на небо!». Все ж Діккенс продовжив навчання у Веллінгтонській домашній академії, яка не була доброю школою. Діккенс згадував, що навчання було там аби-яке, дисципліна погана, час від часу назовні проривалася садистська грубість керівника школи, й, загалом, панувала атмосфера запущеності, що знайшло згодом своє відображення в описі школи містера Крікла в «Девіді Коперфільді»[10]. Після школи, з травня 1827, Діккенс почав працювати молодшим клерком в адвокатській конторі Елліса й Блекмора. Потім, вивчивши систему скоропису Герні, він покинув роботу й став вільнонайманим репортером. Його далекий родич, Томас Карлтон, був вільнонайманим репортером у Докторс-Коммонс, тому Діккенс впродовж майже чотирьох років міг використовувати його акредитацію й писати репортажі про судові справи[12]. За цей час він набрався досвіду, який згодом використав у романах «Ніколас Ніклбі», «Домбі й син», а особливо в романі «Холодний будинок». Яскраве зображення крутійства й бюрократизму правничої системи багато в чому прислужилося Діккенсу для пропаганди поглядів, пов'язаних, зокрема, з важкою ношею бідняка, якого обставини змусили вдатися до «послуг закону». Своє перше кохання, Марію Біднелл, Діккенс зустрів у 1830. Вважається, що вона стала праобразом Дори з «Девіда Коперфільда». Батьки Марії не схвалювали залицяння Діккенса до дівчини й припинили стосунки між ними, відіславши її в школу в Парижі. Журналістська робота й перші романи Перше оповідання Діккенса «Обід на Тополиній алеї» вийшло друком у лондонському «Мантлі Мегезін» у 1833. Наступного року він винайнав кімнату в Фернівалс-Інні й взявся за політичну журналістику, друкуючи в «Морнінг Кронікл» репортажі про парламентські дебати та звіти про виборчі кампанії, для чого йому доводилося подорожувати Англією. Репортажі та нариси із журналів склали основу збірки «Нариси Боза», надрукованої 1836 року. У березні 1836 почалася публікація «Записок Піквікського клубу» у вигляді періодичних фейлетонів. Співпраця з журналами продовжувалася все його життя. У 1836 Діккенс згодився на пропозицію стати редактором журналу «Бентліз Місселлені», яку він обіймав три роки, доки не розсварився із власником. Тим часом письменницькі успіхи продовжувалися. Діккенс написав «Пригоди Олівера Твіста» (1837–1839), «Ніколас Ніклбі» (1838–1839), «Крамницю старожитностей» та «Барнабі Радж», як частину «Годинника містера Гамфрі» (1840–1841). Усі ці твори спочатку виходили місячними випусками, а потім окремими книгами. 2 квітня 1836 Діккенс побрався з Кетрін Томсон Гогарт, донькою Джорджа Гогарта, редактора «Івнінг Кронікл». Після короткого медового місяця в Кенті, молодята поселилися вБлумсбері. У них народилося десять дітей[13]: Чарлз, Мері, Кейт, Волтер, Франсіс, Альфред, Сідні, Генрі, Дора та Едвард. Сім'я Діккенсів з березня 1837 по грудень 1839 мешкала на Доті-Стріт, 48, разом із молодшим братом Чарлза, Фредеріком та 17-річною сестрою Кетрін, Мері. Діккенс дуже прив'язався до Мері. Вона померла на його руках від хвороби в 1837. Згодом вона стала прообразом багатьох персонажів його романів, а її смерть описана як смерть Нелл в «Крамниці старожитностей»[14]. Перша подорож до Америки Діккенс у 1842 У 1842 Діккенс з дружиною здійснили першу подорож до США та Канади, загалом успішну, незважаючи на його підтримку відміни рабства. Він відвідавБілий дім, зустрівшись із президентом Джоном Тайлером[15]. Мандрівка описана в «Американських очерках», а також у деяких епізодах «Мартіна Чаззлвіта». В «Очерки» Діккенс помістив нищівну критику рабства[16], наводячи очевидні свідчення жорстокості[17]. Під час візиту Діккенс провів місяць у Нью-Йорку, читаючи лекції, виступаючи з підтримкою закону про авторські права й записуючи свої враження. Він зустрічався з такими визначними особами, як Вашингтон Ірвінг та Вільям Каллен Браянт. 14 лютого 1842 в Мангеттенському парковому театрі був влаштований бал на його честь, на який зібралося 3 тис. гостей. На час мандрівки про дітей Діккенсів піклувалася інша сестра Кетрін, Джорджіна[18]. Вона залишилася з родиною у якості економки, організатора, радника й друга аж до смерті письменника в 1870. Незабаром після подорожі до Америки Діккенс почав цікавитися унітаризмом, хоча все життя залишався англіканцем[19]. Твори Діккенса залишалися популярними, особливо його різдвяне оповідання «Різдвяна пісня», написана в 1843 впродовж кількох тижнів, щоб оплатити витрати пов'язані з п'ятою вагітністю дружини. Родина Діккенсів здійснила короткі мандрівки до Італії у 1844 та Швейцарії у 1846. Потім продовжувалися успішні публікації: «Домбі й син» у 1848, «Девід Коперфільд» у 1849–1850. Філантропія Потрет Діккенса роботи Ері Шеффера, 1855. Діккенс писав про свої враження Джону Форстеру: «Трудно передати, як нелегко й незручно було сидіти, сидіти й сидіти, з „Крихіткою Дорріт“ в думках» У травні 1846 до Діккенса звернулася багата спадкоємниця родини банкірів Анджела Бердетт-Кауттс з планом будинку для жінок, що опустилися на дно. За її задумом цей заклад повинен був відрізнятися інших закладів такого роду, де панував жорсткий режим, тим, що в ньому жінок учили б читати, писати й виконувати домашні роботи, що допомогло б їм повернутися в суспільство. Відмовляючись спочатку, Діккенс усе ж організував будинок під назвою Уранія-котедж у Шефердс-Буш. Він активно займався щоденним функціонуванням закладу, встановленням правил, переглядом рахунків і прийомом жінок. Багато з них стали праобразами персонажів його книг. Підбираючи кандидатури мешканок будинку, він відвідував в'язниці й робітні будинки, інші кандидатури пропонували йому друзі, такі як міський радник Джон Гардвік. Кожній жінці давали написане Діккенсом друковане запрошення із підписом «Ваш друг»[20][21]. Від кожної жінки вимагалося, щоб після перебування в Уранія-котеджі вони емігрували. У 2009 родини двох таких жінок були ідентифіковані, одна в Канаді, інша в Австралії. Загалом за оцінками в проміжку між 1847 і 1859 через будинок пройшло 100 жінок[22]. У листопаді 1851 Діккенс перебрався до Травісток-хауз[23], де написав «Холодний дім», виданий у 1852–1853. Саме в цьому будинку він почав влаштовувати любительські домашні театральні вистави. Фотографія Діккенса 1849 року Середні роки життя У 1856 гонорари за книги дозволили Діккенсу придбати будинок Ґедз-Гілл-плейс у Кенті. Ще хлопчиком Діккенс мріяв жити в цьому будинку. Крім того, навколишні місця були пов'язані з подіями, описаними Шекспіром у першій частині «Генріха IV», що подобалося письменнику. У 1857 Діккенс винайняв професійних актрис для п'єси «Заморожена глибина», написаної разом із протеже Діккенса Вілкі Коллінсом. З однією з них, Еллен Тернан, у Діккенса утворився зв'язок, що тривав усе його життя. Наступного, 1858 року, він та дружина Кетрін стали жити окремо, хоча в ті часи офіційне розлучення для людини зі славою Діккенса було немислимим. На той час до Діккенса звернулися за допомогою представники дитячої лікарні на Грейт-Ормонд-стріт. Лікарня саме переживала свою першу фінансову кризу. Діккенс саме почав планувати публічні читання своїх творів.Чарлз Вест, засновник лікарні, попросив Діккенса головувати на заході зі збору коштів. Діккенс віддався справі душею і серцем[24]. Вже раніше, у 1849, він анонімно писав статті в тижневику «Екзамінер» про занедбаних дітей, а в 1852 написав статю, присвячену відкриттю лікарні.[25]. 9 лютого 1858 Діккенс виголосив промову на річному званому обіді в лікарні, а незабаром виступив із публічним читанням «Різдвяної пісні» в церкві святого Мартіна в полях, зібравши достатньо грошей, щоб лікарня змогла купити сусідній будинок і розширити кількість місць з 20 до 75[26]. Влітку 1868, розійшовшись із дружиною[27], Діккенс розпочав серію перших публічних читань своїх творів у Лондоні. Після десятиденного відпочинку він відправився у виснажливий амбіційний тур усією Англією, Шотландією та Ірландією. Тур продовжувався 3 місяці, письменник здійснив 87 читань, іноді двічі на день[28]. Діккенс за письмовим столом в 1858 Незабаром були опубліковані дві книги, які можна вважати центральними в творчості Діккенса: «Повість двох міст» та «Великі сподівання». Романи мали гучний успіх. Водночас Діккенс був редактором і активним автором двох журналів: «Хаузголд Верлд» (1850–1859) та «Ол те є раунд» (1858–1870). У вересні 1860 Діккенс зробив велике вогнище із свого листування в полі за власним будинком. Залишилася тільки ділова переписка. Еллен Тернан теж спалила всі листи від нього, тож про їхню любовну аферу було мало відомо аж до публікації в 1939 році книги «Діккенс і донька», про стосунки між Діккенсом і його донькою Кейт. Кейт працювала над книгою разом із її автором, Гледіс Сторі, аж до своєї смерті в 1929. За її словами Тернан народила Діккенсу сина, який помер немовлям, хоча жодних свідчень про це не збереглося[29]. Перед смертю Діккенс заповів Тернан пожиттєву ренту, завдяки чому вона стала фінансово незалежною жінкою. Книга Клер Томалін «Невидима жінка» намагалася довести, що Тернан жила з Діккенсом потайки впродовж 13 останніх років його життя. Згодом ця книга була перероблена в п'єсу «Маленька Нелл» Саймоном Греєм. В останні роки свого життя Діккенс дедалі більше цікавився паранормальними явищами й навіть став членом «Клубу привидів»[30]. Останні роки Залізнична аварія в Степлгерсті 9 червня 1865, коли Діккенс із Тернан поверталися з Парижа, потяг, в якому вони їхали, з'їхав з моста біля містаСтеплгерст. Перші 7 вагонів звалилися, Діккенс їхав у єдиному вагоні першого класу, що залишився неукодженим. Він намагався допомогти потерпілим ще до того, як прибули рятувальники. Потім пригадав, що залишив у вагоні незавершений рукопис «Нашого спільного друга», й повернувся, щоб забрати його. Як це було характерно для нього, він використав свої враження в оповіданні з привидами «Сигнальник», в якому головного героя охоплює передчуття загибелі в залізничній катастрофі. Діккенсу вдалося уникнути появи на судовому розслідуванні, що відкрило б громадськості той факт, що він подорожував до Парижа з Тернан та її матір'ю, а це б призвело до гучного скандалу. Діккенс не постраждав фізично, але подія залишила травму в його душі. Зазвичай він писав багато й швидко, але тепер робота сповільнилася. Він тільки завершив «Нашого спільного друга» й розпочав «Таємницю Едвіна Друда». Багато часу йшло на публічні читання його улюблених романів. Діккенс захоплювався театром як способом утекти від світу й вивів театральних персонажів у «Ніколасі Ніклбі». У ті часи мандрівні театри були дуже популярні. У 1866 Діккенс провів серію читань в Англії та Шотландії. Наступного року — в Англії та Ірландії. Фотографія Діккенса роботи Джеремі Герні, Нью-Йорк, 1867 Друга подорож в Америку 9 листопада 1867 Діккенс виплив із Ліверпуля у другу мандрівку Америкою. Висівши в Бостоні, він присвятив наступний місяць зустрічам зі визначними людьми, такими як Ральф Волдо Емерсон, Генрі Лонгфелло та зі своїм американським видавцем Джеймсом Томасом Філдсом. У грудні розпочалися публічні читання, й Діккенс увесь місяць мотався між Бостоном та Нью-Йорком. Він притримувався графіку, незважаючи на «справжній американськийкатарр». Графік читань виснажив би й юнака, а Діккенс ще знайшов час на катання на санях у Центральному парку. Під час цієї мандрівки він не міг не помітити значні зміни в Америці — в людях і в суспільсті. Востаннє він з'явився на банкеті, влаштованому на його честь Амерікен-прес в ресторані Доменіко, і пообіцяв більше не ганити Америку. На кінець подорожі, він не міг їсти тверду їжу, живучи на шампанському та сирих яйцях, збитих у шері. 23 квітня він сів на корабель до Британії, уникнувши арешту майна за несплату податку від доходів, які принесло йому турне[31]. Прощальні читання У 1868 та 1869 роках Діккенс провів низку «прощальних читань» в Англії, Шотландії та Ірландії. 22 квітня 1869 він звалився у Престоні, Ланкашир, з ознакамиінсульту[32]. Подальші читання в провінції було скасовано, й, трохи оклигавши, він почав працювати над останнім романом «Таємниця Едвіна Друда». В опіумному притоні в Шедвеллі письменник познайомився зі старим торгівцем зіллям, знаним як «Опіумний Сел», якого він вивів у своєму детективі. Афіша з оголошенням читань Діккенса у Ноттінгемі Коли проблеми зі здоров'ям минули й Діккенс набрався сил, він, заручившись згодою лікаря, організував останню серію читань з метою хоча б частково відшкодувати спонсорам витрати, яких вони зазнали через його недугу. Планувалося 12 виступів з 11 січня по 15 березня 1870, останнє в Сент-Джеймс-холі в Лондоні. Почуваючись на ту пору вже зле, він прочитав «Різдвяну історію» та витяг із «Записок Піквіксьокго клубу». 2 травня він з'явився на банкеті в Королівській академії, де серед гостей були принц та принцеса Уельські. Діккенс виголосив спіч, особливо згадавши померлого друга, ілюстратора Деніела Маклізеля[33]. Смерть 8 червня 1870, Дікенс переніс ще один інсульт. Це сталося вдома після цілоденної роботи над «Едвіном Друдом». Наступного дня, 9 червня, через п'ять років після аварії біля Степлгерста, письменник помер, не приходячи до тями. Незважаючи на його власне бажання бути похованим у Рочестерському соборі, Діккенса поховали в Кутку поетів Вестмінстерського абатства[34]. Під час похорону присутнім роздали епітафію зі словами: "На пам'ять про Чарлза Діккенса (найпопулярнішого письменника Англії), який помер у власній оселі, Гайгем, поблизу від Рочестера, Кент, 9 червня 1870 у віці 58 років. Він співчував бідним, знедоленим і пригнобленим; і зі смертю один із найвизначніших письменників Англії втрачений для світу[35]. Стверджують, що останні слова Діккенса: «Будьте природніми, діти. Для письменника природнє виконання всіх правил мистецтва»[36]. У своєму заповіті Діккенс зазначив, щоб на його честь не споруджували жодного меморіалу. Єдиний бронзовий пам'ятник натуральної величини, відлитий у 1891 Френсісом Едвіном Елвеллом, стоїть у Кларк-парку в місті Спрюс-Гілл, Пенсильванія, США. Ліжко, на якому він помер, зберігається в музеї Діккенса в Портсмуті. Імена: Діккенс і Боз У Діккенса незвичне прізвище[37]. Слово Dickens використовується в ангійських вигуках на кшталт What the Dickens! як евфемізм чорта, дідька, біса. Фразу What the Dickens! можна перекласти українською як: «Якого дідька!». Іноді Діккенс використовував псевдонім Боз. Так жартома називали молодшого брата письменника Оґаста на честь героя популярного тоді роману «Вікарій Вейксфілда» Олівера Ґолдсміта, Мойсея. Вимовлене в ніс Moses, звучить майже, як Boses [38]. Літературний стиль 'Мрії Діккенса', картина Роберта Вільяма Басса, на якій Діккенс зображений за письмовим столом в оточенні своїх персонажів. Діккенс любив стиль готичних романів 18 ст., хоча вони вже стали мішенню для параодій[39]. Одним із найяскравіших персонажів його романів є місто Лондон, яке він описав до подробиць. Стиль Діккенса барвистий і поетичний, із значною часткою гумору. Популярна його сатира на снобіізм британської аристократії, одного із своїх персонажів він називає Ноблем Рефриджератаром, що може читатися як Благородний Холодильник. Загалом, вибір Діккенсом імен, часто натякає на ту роль, яку персонаж відіграватиме в оповіді, наприклад містер Мердстоун в «Девіді Копперфілді» є очевидним сполученням слів murder (вбивсто) та stone (камінь). Діккенсу притаманне аткож сполучення елементів фантазії та реалізму. Про злети фантазії свідчать порівняння сиріт із акціями, людей із буксирами, гостей на вечірці з меблями. Персонажі Персонажі Діккенса легко врізаються в пам'ять завдяки своєму колориту й вигадливим іменам. Ебенезер Скрудж, Тайні Тім, Джекоб Марлі, Боб Кратчіт, Олівер Твіст, Артфул Доджер, Фейгін, Білл Сайкс, Піп, міс Гевішем, Чарлз Дарней, Девід Копперфілд, Вілкінс Мікобер, Абель Магвіч, Даніель Кілп, Самюель Піквік, Вокфорд Сквірс, Юрая Гіп настільки увійши в британську культуру, що стали вживатися як звичайні слова, наприклад, scroogeозначає скупаря. Письменник співпрацював із ілюстараторами, надаючи їм загальну характеристику твору наперед, щоб ілюстрації відповідали його баченню подій та персонажів[40]. Романи Діккенса виходили щомісячними фейлетонами, а тому така практика давала можливість художнику приступити до роботи ще перед тим, як Діккенс завершував написання чергового випуску. Маркус Стоун, ілюстратор роману «Наш спільний друг» пригадує, що автор завжди «готовий був описати до найменших подробиць характеристики персонажа і… життєву історію плодів своєї уяви»[28]. Ця тісна співпраця важлива для сучасних читачів. Ілюстрації дозволяють нам побачити персонажі так, як Діккенс бачив їх сам. Режисери фільмів опираються на ці ілюстрації при підборі акторів, виборі костюмів та декорацій. Діккенс часто брав за основу для своїх песонажів людей, з якими був знайомий. Іноді ці персонажі аж надто близькі до оригіналів, як у випадку Гарольда Скімпола в «Холодному домі», прототипом якого був Джейм Генрі Лі Гант та міс Мочер у Девіді Коппперфілді, протопипом для якої була хіропрактикантка дружини письменника. Персонажі Діккенса застряють у пам'яті.Вірджинія Вульф стверджувала, що «ми переглядаємо свою психологічну географію, читаючи Діккенса», оскільки він зображає «персонажі, що існують не в подробицях, не абсолютно правдиво чи точно, але повнокровно у хмарах диких але часто яскраво правдивих спостережень»[41]. Відомі твори Посмертні записки Піквікського клубу (1836–1837) Пригоди Олівера Твіста (1837–1839) Пригоди Ніколаса Ніклбі (1838–1839) Крамниця старожитностей (1840–1841) Різдвяна пісня в прозі, або різдвяне оповідання з привидами (1843) Домбі й син (1846–1848) Девід Коперфільд (1849–1850) Холодний дім (1852–1853) Важкі часи (1854) Крихітка Дорріт (1855–1857) Великі сподівання (1860–1861) Наш спільний друг (1864–1865) Таємниця Едвіна Друда (1870)

Сергій Павлович Корольов

опубліковано 31 бер. 2014 р., 12:41 Холдинг Elitist Alliance "GLOBE"   [ оновлено 31 бер. 2014 р., 12:41 ]

Корольо́в Сергі́й Па́влович (* 30 грудня 1906 (12 січня 1907), Житомир — † 14 січня 1966) — український вчений в СРСР у галузі ракетобудування такосмонавтики, конструктор. Академік АН СРСР (з 1958). Конструктор перших штучних супутників Землі і космічних кораблів. Сім років (1939–1945) зазнавав катувань у ГУЛАЗІ, де разом з іншими ув'язненими вченими, був силоміць залучений до розробок балістичних та геофізичних ракет. Після звільнення з концтабору очолив ракетну програму СРСР. Під його керівництвом запущено першу міжконтинентальну балістичну ракету, перший штучний супутник Землі, перший політ людини в космос та вихід людини в космос. Родовід Марі́я Микола́ївна Корольо́ва (Москале́нко) (* 1888 — † 1980) — мати Сергія Корольова. Її батьки: Микола Якович Москаленко — купець другої гільдії. Марія Матвіївна (Фурса) Москаленко — дочка колишнього стройового козака Матвія Івановича Фурси, що був одружений на Євдокії Тимофіївні Петренко, яка в свою чергу походила із сім'ї грецьких колоністів, які за часів Богдана Хмельницькогопереселились до Ніжина, на Гетьманщину. Марія Миколаївна також мала сестру Ганну і двох братів Юрія і Василя. У сімнадцять років видають заміж, не питаючи, чи хоче вона цього. А вона після закінчення гімназії хотіла вчитися на вищих жіночих курсах у столиці. Та на сімейній раді було вирішено видати заміж, ніж відпускати одну до далекої столиці. І наречений не забарився — випускник Інституту князя Безбородька молодий викладач російської словесності Павло Якович Корольов. Молоде подружжя поїхало за призначенням Павла в Єкатериноград, потім — у Житомир, де й народився їхній первісток Сергій. Ранні роки Пам'ятник С. П. Корольову в Житомирі Народився в Житомирі в сім'ї викладача російської словесності у гімназії Павла Яковича Корольова, який походив із Білорусі, й доньки українського купця Марії Миколаївни. Їхній шлюб розпався, і з трьох років хлопчик жив у бабусі й діда, Марії Матвіївни й Миколи Яковича Москаленків, у Ніжині (Чернігівська обл.). Мати вчилась на Київських вищих жіночих курсах і працювала там у канцелярії, у вільний час навідуючись до Сергійка. Згодом курси і її перевели до Саратова. Від батька хлопчину геть відгородили. Намагання Павла Яковича відстояти свої права через суд закінчилися «дозволом» надавати синові матеріальну допомогу. І ніяких контактів! Друзів-однолітків Сергій не мав, життя його йшло буденно, одноманітно й нудно. Рано навчившись читати й писати, він відкрив для себе арифметику. Давалась вона йому дуже легко. «Він мав виняткову пам'ять, — згадувала потім мати, — добре вчився: завзято, наполегливо, без примусу. Він легко запам'ятовував. Навколо в сусідів не було малюків, він не знав галасу і метушні дитячого гурту. Граючись сам, мимоволі мусив виявляти ініціативу, винахідливість, учився мислити самостійно. Силу волі загартовували невдачі. Плакати не годилось». 1914 р. Москаленки з онуком переїздять до Києва. У жовтні 1916-го батьки Сергія офіційно розірвали шлюб, а через місяць мати виходить заміж за Григорія Баланіна, інженера-електрика, який невдовзі одержав призначення до Одеси. Тут Сергій Павлович іде в перший клас Третьої гімназії. Навчання для дітей учителів — як виняток — безкоштовне, чим негайно скористалася Марія Миколаївна, зажадавши від колишнього чоловіка відповідної довідки, яку той негайно надіслав. Людина інтелігентна, для котрої любов до сина була вищою за сімейні чвари, Павло Якович завжди намагався допомогти за першої-ліпшої нагоди. Вчитись у гімназії, проте, Сергієві не довелося. Настали смутні часи — революція. На вулицях неспокійно, стрілянина, гімназію закрили. Який вихід? Мабуть, вчитися самостійно. Так і вирішили. Вітчим, маючи два дипломи інженера з електричних машин (одержані один у Німеччині, другий — у Київському політехнічному інституті), був пасинкові за наставника. Григорій Михайлович записав Сергія до модельного гуртка портового клубу, згодом хлопчина запалився мрією побудувати планер. Але ж не завадило подбати і про здобуття офіційної освіти. Освіта Тоді так було заведено: кожен, хто закінчує середній навчальний заклад, повинен мати робітничий фах. У 1922 р., склавши екстерном усі іспити, Сергій вступає у передвипускний клас Першої одеської будпрофшколи. Але його стихія — авіація. Це більше, ніж юнацька мрія, це покликання. І Сергій стає членом щойно організованого Товариства авіації і повітроплавання України та Криму (ТАПУК), закінчуючи спочатку курси пропагандистів, а згодом — теорії і практики проектування літальних апаратів. Знання з планеризму він черпав переважно з книг. Тільки в оригіналі, німецькою, якою вільно володів не без допомоги вітчима, прочитав їх десятків зо три. В 1923 році Сергій Корольов займався вітрильним спортом, ходив на яхті «Лейтенант Шмідт». У липні 1924 р. президія Одеського відділення ТАПУК затверджує проект планера сімнадцятирічного конструктора — технічні розрахунки, дванадцять аркушів креслень і пояснювальна записка. В серпні проект безмоторного літака К-5 визнано вартим утілення й надіслано до Центральної спортивної секції в Харкові, тодішній столиці України. Паралельно Сергій закінчує будпрофшколу й одержує свідоцтво про середню освіту, де зазначено, що він «склав заліки з політграмоти, російської, української і німецької мов, математики, опору матеріалів, фізики, гігієни праці, історії культури, креслення, практичних робіт у майстернях» і, крім того, здобув спеціальність муляра та черепичника. З осені 1924-го Сергій Корольов — студент механічного факультету Київського політехнічного інституту, що привабив його насамперед славетним професорсько-викладацьким складом, наявністю планерного гуртка й тим, що в його стінах навчався Ігор Сікорський. В анкеті, що збереглася, в графі «національність» написав — українець. На факультеті планувалося розпочати підготовку авіаційних інженерів. Усе складалось добре, за одним винятком: для тих, хто не засвідчив своє пролетарське походження, навчання було платне. Студенти працювали, де лише траплялася нагода, адже лекції починались о 16-й годині. «Прокидаюсь рано, — писав Сергій матері, — годині о п'ятій. Біжу до редакції, забираю газети, а потім мчу на Солом'янку, розношу. Так от і заробляю вісім карбованців». Наприкінці літа 1926 р. ректор В.Бобров визнав, що його спроби відкрити при механічному факультеті авіаційне відділення виявились марними. І порадив бажаючим отримати цю спеціальність перевестися до Москви — у Вище технічне училище або Військово-повітряну академію. С.Корольов не вагався — вибрав аеромеханічний факультет МВТУ ім. М.Баумана (згодом цей факультет виокремився в самостійний авіа-інститут). Спеціальність — літакобудування. Для дипломної роботи він затвердив двомісний літак власної конструкції. Науковим керівником погодився бути А. Туполєв. Після захисту проект літака С.Корольова «СК-4» перейшов у виробничу стадію. Сергій днює і ночує в цеху — аж до завершення робіт. За штурвал «СК-4» в першому польоті сів льотчик-випробувач Д.Кошиць, пасажиром був конструктор — С.Корольов. Випробування пройшло успішно, хоча при посадці було пошкоджено шасі. Кар'єра Роки навчання в МВТУ Сергій Корольов поєднував із роботою на заводах авіаційної промисловості. З простого техніка він швидко виріс до інженера-конструктора, випробувача перших нових крилатих машин. Він прагне досконалості, всепоглинаючого самопізнання, досвіду в найрізноманітніших сферах, пов'язаних із небом, польотами. Ще більше ущільнивши графік своєї зайнятості, без відриву, як то кажуть від виконання основних обов'язків, упродовж 1928–1930 рр. він закінчує школи планеристів та пілотів-майстрів тривалого польоту, одержавши свідоцтво за № 12, а також диплом льотчика. Восени 1929 р. на VI всесоюзних планерних змаганнях у Криму вперше було заявлено та продемонстровано планер конструкції двох Сергіїв, Корольова й Іллюшина, названий ними на честь місця проведення польотів «Коктебель». Випробував планер К.Арцеулов. 15 жовтня підніме «Коктебель» у небо й сам Корольов. Чому саме планери? Либонь, тому що на зорі повітроплавання, будуючи свої гвинтокрилі машини, конструктори намагались наслідувати птахів, їх вільний, майже без порухів крил, політ над землею. Розвиток авіації будь-якої країни пройшов через планеробудування. У жовтні 1930-го, Корольов виступає з новим своїм дітищем — планером "СК-3 «Червона зірка». Конструктор особисто готувався до рекордного польоту, але його звалив тиф. Автора замінив начальник льотної частини змагань, випробувач В.Степанчонок. Під час польоту на відстані ста метрів від землі планер «СК-3» стрімко злинув угору й виконав петлю Нестерова, потому набрав висоту й повторив її двічі. У світі ще нікому не вдалося сконструювати такий безмоторник, на якому можна було виконати «мертву петлю». Тиф спричинив ускладнення, й консиліум лікарів наполіг на трепанації черепа. Січень 1931-го — найжорстокіший присуд: інвалідність. Страшний головний біль. Але, страждаючи, Сергій Павлович усе ж береться студіювати працю «Реактивний аероплан» К. Ціолковського, ідеями якого перейнявся у студентські роки. Він робить креслення, розрахунки, й самозречення, заглибленість у справу життя, відданість покликанню допомагають одужати. Ставши на ноги, Корольов повертається в авіапромисловість, а вільний час проводить серед ентузіастів гуртка Тсоавіахіму (Товариство сприяння обороні, авіаційному та ХІМІЧНОМУ будівництву), захоплених мріями про міжзоряні експедиції. 5 жовтня 1931 р. на аеродромі Тсоавіахіму відбулася зустріч Корольова з Фрідрихом Цандером. Фрідріх Артурович, один із перших винахідників реактивних двигунів, запалився пропозицією Сергія Павловича переобладнати безхвостий планер «БІЧ-8» на ракетоплан. Це тепер кожен школяр знає, що за короткими позначками «Як», «Іл», «Ан», «Ту» стоять прізвища славетних генеральних конструкторів — Яковлєв, Іллюшин, Антонов, Туполєв. А тоді… Від планера — до літака, від літака — до космічних апаратів, так ішов розвиток авіації і космонавтики. Планери Б. Черановського, що дивували всіх незвичністю форм та експлуатаційними характеристиками, пілоти лагідно називали «безхвостиками». Хто б міг уявити, що «безхвостик» послугує прообразом космічних кораблів! «Ми, молоді конструктори (ніде правди діти), як до дивацтва ставилися до роботи Сергія Павловича з ракетними двигунами, — признався згодом авіаконструктор, академік О.Антонов. — Нам, планеристам, які мріяли про дуже маленькі, дуже економічні двигуни для наших планерів, здавалось жахливим ставити на планер ненажерливий реактивний двигун, здатний працювати лічені секунди. Хіба могли ми тоді передбачити, у що виллються ці роботи через десятиліття?!». Тим часом Корольов практично переконався, що гвинтова авіація вичерпала себе. У цьому питанні він погоджувався із К.Ціолковським: «За ерою аеропланів гвинтових має надійти ера аеропланів реактивних, або аеропланів стратосфери». На авіацію чекали кардинальні зміни. Початок їм поклали новатори. В 1931 р. у Москві й Ленінграді створюються Групи вивчення ракетного руху (ГВРР) при Тсоавіахімі. До них увійшли піонери ракетобудування й космонавтики — Ф.Цандер, М.Тихонравов, Ю.Побєдоносцев та ін. Вони працювали на громадських засадах. Захоплений перспективами літальних апаратів нового типу, Корольов так завзято підключається до роботи «безплатників», що в липні 1932 р. його призначають начальником ГВРР (у 25 років!), щоправда, теж на громадських засадах. Основним місцем роботи лишається ЦАГІ, Центральний аерогідродинамічний інститут ім. М. Є. Жуковського. Ось коли розкривається величезний організаторський талант Корольова. Його групі надають приміщення — занедбаний підвал на Садово-Спаській вулиці, 19 (будинок сьогодні прикрашає меморіальна дошка). На площі лише у 650 квадратних метрів розташовуються 26 підрозділів — проектні, виробничі, дослідні, випробувальні, зокрема механічний, слюсарно-складальний, зварювальний цехи, стендовий і монтажний зали тощо. Корольов пробиває фінансування, а від серпня 1932 р. — додаткову підтримку Управління РСЧА для позапланових матеріальних витрат: «Купівля друкарської машинки у приватної особи здійснена з дозволу начальника Авіапрому ОХА. Закупівля трансформатора (600 крб.), парового котла (2000 крб.) і повітряного компресора була здійснена тому, що на території ГВРР не було промислової енергії. Майстерні працювали від освітлювальної енергії, що неприпустимо. ГВРР працює в підвалі без будь-якого опалення. При дров'яних і електричних печах температура падала до О». В таких умовах, лише на ентузіазмі, з людськими втратами (1933 р. помирає Ф.Цандер) було створено й випробувано перші радянські ракети на гібридному (в серпні) й рідинному (в жовтні 1933) пальному. Для розширення досліджень зусиль однієї лабораторії було замало. 2 вересня 1933 р. у Москві на базі МосГВРР і газодинамічної лабораторі (ГДЛ) було сформовано Реактивний науково-дослідний інститут (РНДІ)д Корольова призначають заступником начальника, начальником — І.Клеймьонова, керівника ГДЛ. Згодом Сергій Павлович очолить провідний відділ крилатих ракет, а 1937 р. стане начальником групи ракетних апаратів. ГУЛАГ 27 червня 1938 р. у біографії Корольова — чорний день. Арешт. 27 вересня — закрите судове засідання. І вирок: десять років виправно-трудових таборів із позбавленням прав на п'ять років та конфіскацією майна. Місце покарання — Колима. За полегшення його долі боролась сім'я, клопотали відомі всій державі льотчики В. Гризодубова, М. Громов, авіаконструктор А. Туполєв. Останній, до речі, сам перебував за тюремними ґратами у стінах ЦКБ-29, створеного Народним комісаріатом внутрішніх справ. Разом із А. Туполєвим у Москві на вулиці Радіо, в переобладнаному під в'язницю будинку ЦАГІ, працювали конструктори та інженери В. Петляков, В. М'ясищев, Р.Бартіні. Корольов не здавався. Він звертається до верховної прокуратури, особисто до Й. Сталіна з проханням переглянути його справу. 2 березня 1940 р. Сергія Павловича етапують до Москви й запроторюють до Бутирської в'язниці. Чотири місяці нестерпного очікування в надії на краще — і 10 липня 1940-го особлива нарада при НКВС під головуванням Л.Берії визначає йому термін… вісім років тих самих виправно-трудових таборів! Два роки з десяти він уже відбув, залишалося вісім. Усе звелось до попереднього! 13 липня Корольов удруге звертається до Сталіна. Він пише: «Метою і мрією мого життя було створення вперше в СРСР такої потужної зброї, як реактивні літаки. Я можу довести мою невинність і хочу працювати далі над ракетними літаками для оборони СРСР». Його рішучість і наполегливість перемогли. У вересні 1940 р. так звані запобіжні заходи покарання замінили відбуванням терміну в ЦКБ-29, яким керував «зек» А.Туполєв. Корольов був на межі повного фізичного виснаження. У роки війни в тому самому ранзі в'язнів вони разом із А.Туполєвим працюють над створенням літака «Ту-2». Довідавшись, що в Казані є схожа «шарашка» (так називали секретні науково-дослідні або проектні інститути, де під контролем органів держбезпеки працювали вчені та інженери, зазвичай «вороги народу»), де розробляють реактивні двигуни, Корольов клопочеться про переведення. В цьому йому допомагає В. Глушко, один із фундаторів рідинного ракетного двигунобудування, який відбував термін в Особливому технічному бюро (0КБ) відомства Берії. Сергія Павловича під конвоєм привозять до Казані. Почалась робота над реактивним двигуном для пікіруючого бомбардувальника Петлякова — «Пе-2». Працює він, як завжди, енергійно, самовіддано, талановито. Визнання масштабу його особистості і внеску в оборону держави спонукають уряд і відповідні органи переглянути міру покарання. 27 липня 1944 р. президія верховної ради СРСР приймає рішення про дострокове звільнення Корольова з-під арешту і знімає з нього судимість. 15 серпня він одержує паспорт. Але Друга світова війна триває, і вчорашнім «зекам» не можна просто роз'їхатись по домівках. Сергій Павлович продовжує працювати в КБ, одночасно атакуючи Наркомат авіаційної промисловості листами про необхідність розроблення й будівництва твердопаливних балістичних і крилатих ракет далекого радіусу дії. Аргументи справляють враження й беруться до уваги—у вересні 1945-го Корольова відряджають до Німеччини у складі комісії з вивчення німецької трофейної техніки, насамперед ракетної. Комісія встановлює, що ракетні полігони розбомблено, всю документацію (десятки вагонів!), обладнання, конструкторів та інженерів на чолі з Вернером фон Брауном вивезено до США. Це дало серйозний поштовх для розвитку американської ракетної техніки. Саме під керівництвом В. фон Брауна у Сполучених Штатах було створено ракети «Редстоун», «Юпітер», ракети-носії типу «Сатурн» та ін. Головний конструктор 1946 р. Корольова призначають головним конструктором балістичних ракет і начальником відділу НДІ-88. Десять років праці, творчих мук, радісних звершень і злетів, утім, мало кому відомих. На все накладено гриф «цілком таємно». То була справді державна таємниця надзвичайної ваги і значення. Перший штучний супутник Землі Від серпня 1956 р. Корольов — керівник і головний конструктор найбільшого в державі ракетного центру, йому підпорядковується діяльність багатьох НДІ та КБ. Його наукові й технічні ідеї вимагали розмаху, потужної матеріально-технічної бази. Наукові здобутки вченого, втілені в металі, спочатку вражали, а потім захоплювали планету. 27 серпня 1957 р. здійснено запуск наддалекої міжконтинентальної багатоступінчастої балістичної ракети. Людство аплодує повідомленню про виведення 4 жовтня того ж року першого в історії штучного супутника Землі. Кожен запуск — епохальне досягнення. Апогей ученого — 12 квітня 1961 р. Перший космічний політ на кораблі «Восток» Юрія Гагаріна. Перед стартом Сергій Павлович зовні спокійно й навіть сухо інструктував його: «Юрію Олексійовичу! Отже, я хочу вам просто нагадати, що після хвилинної готовності мине хвилинок шість, перш ніж почнеться політ. Тож ви не хвилюйтесь». Ділове, чітке наставляння, начебто ані найменших емоцій. Та скільки праці, хвилювань, безсонних ночей за цією незворушністю! 12 жовтня 1964 р. виведено на орбіту перший багатомісний корабель серії «Восход» з екіпажем на борту. Поштова марка видана у 1966 році Пам'ятник Сергію Павловичу Корольову в місті Байконур 18 березня 1966 р. Член навколоземної експедиції корабля «Восход-2» О.Леонов уперше в історії виходить із корабля у відкритий космічний простір. Під керівництвом головного конструктора С.Корольова створено перші космічні апарати серій «Луна», «Венера», «Марс», «Зонд», деякі супутники серії «Космос», а також проект космічного корабля «Союз». Він не обмежував своєї діяльності ракетоносіями й космічними апаратами. Після старту другого супутника Сергій Павлович сказав: «Надійний міст із Землі в Космос уже перекинуто запуском штучних супутників, і дорога до зірок відкрита». Для практичного підтвердження цієї тези та перетворення її на робочу формулу вчений продовжував розробляти принципово нові конструкції космічних кораблів. І так — до останнього свого дня. 14 січня 1966 р. Сергій Корольов, не доживши до 60 років, помер. Прах його поховано в Москві, у кремлівській стіні. Коли Корольов був репресований, він неодноразово зносив катування, можна вважати і помер внаслідок отриманих травм. Його так били в НКВС, що зламали щелепи. Через багато років, коли 59-річному Корольову робили незначну операцію і потрібно було ввести через рот кисневий шланг, щоб відновити роботу серця, то зробити цього не змогли через пошкоджені щелепи. Серце зупинилось... Робив цю операцію міністр охорони здоров'я СРСР Петровський… Музей космонавтики ім. С. Корольова Академік В.Котельников так охарактеризував роль головного конструктора: «Якщо Костянтин Ціолковський був фундатором теорії космічного польоту, то Сергій Корольов заклав підґрунтя практичної космонавтики». Музей космонавтики імені Сергія Павловича Корольова В 1970 році в м. Житомирі було відкрито меморіальний будинок-музей академіка Сергія Павловича Корольова. А в 1987 році — Музей космонавтики імені Сергія Павловича Корольова. Цікавинки Донька С. П. Корольова Наталія Сергіївна згадує: «Саме слово Україна вимовляти в нашій родині трепетно, з великою любов'ю. Дитинство мій батько провів у Ніжині, народився він у Житомирі, мешкав у Києві, в Одесі. Перші 24 роки, майже половину свого життєвого шляху, батько провів в Україні. Він дуже її любив. Полюбляв українські пісні, українську мову. Це точно. „Дивлюсь я на небо“, „Реве та стогне Дніпр широкий“ — улюблені пісні бабусі й батька». Пісня «Дивлюсь я на небо та й думку гадаю…» стала однією із спонук, які привели майбутнього основоположника практичної світової космонавтики до зацікавлення космосом. Коли Корольов запустив ракету з першим українським космонавтом Павлом Поповичем, той заспівав з космосу для головного конструктора його улюблену пісню «Дивлюсь я на небо…» На його честь названо астероїд 1855 Корольов.

Блез Паскаль

опубліковано 27 бер. 2014 р., 14:04 Холдинг Elitist Alliance "GLOBE"   [ оновлено 12 квіт. 2014 р., 13:01 ]

Блез Паска́ль (Блез — ім'я, Паскаль — прізвище, фр. Blaise Pascal ,*19 червня 1623, Клермон-Ферран — †19 серпня 1662, Париж) — французький філософ, письменник, фізик, математик. Один із засновників математичного аналізу, теорії імовірності та проективної геометрії, творець перших зразків лічильної техніки, автор основного законугідростатики. Відомий також відкриттям формули біноміальних коефіцієнтів, винаходом гідравлічного пресу й шприца та іншими відкриттями. Автор знаменитих «Думок» та «Листів до провінціала», які стали класикою французької літератури. На честь Паскаля названа одиниця вимірювання тиску (Паскаль), а також популярна мова програмування Pascal. Паскаль народився 19 червня 1623 року в місті Клермон-Ферран (Овернь) в родині голови податкового управління Етьєна Паскаля і Антуанетти Бегон, дочки сенешаля Оверні. У Паскалів було троє дітей — Блез і дві його сестри: молодша — Жаклін і старша — Жильберта. Мати померла, коли Блезу було 3 роки. У 1631 році сім'я переїхала до Парижа. Блез ріс обдарованою дитиною. Його батько Етьєн самостійно займався освітою хлопчика; Етьєн сам непогано розбирався в математиці — дружив з Мерсенном і Дезаргом, відкрив і досліджував невідому раніше алгебраїчну криву, що відтоді отримала назву «равлик Паскаля», входив до комісії з визначення довготи, створеної Рішельє. Паскаль-батько дотримувався принципу, за яким складність предмета мала відповідати розумовим здібностям дитини. За його планом давні мови Блез мав вивчати з 12-ти, а математику з 15-16-річного віку. Метод навчання полягав у поясненні загальних понять і правил та наступному переході до вивчення окремих питань. Так, знайомлячи восьмирічного хлопчика із законами граматики, спільними для всіх мов, батько мав на меті навчити його мислити раціонально. Удома постійно проводилися бесіди з питань математики і Блез надзвичайно цікавився цим предметом. Батько, який побоювався, що математика завадить синові вивчати латинську та грецьку мови, обіцяв звернутися до математики в майбутньому. Якось на чергове запитання сина про те, що таке геометрія, Етьєн коротко відповів, що це спосіб креслити правильні фігури і знаходити між ними пропорції, проте заборонив йому будь-які дослідження в цій сфері. Однак Блез на самоті заходився вугіллям креслити на підлозі різні фігури і вивчати їх. Не знаючи геометричних термінів, він називав лінію «паличкою», а коло «кільцем». Коли батько випадково застав Блеза за одним з таких самостійних уроків, він був вражений: хлопчик, який не знав навіть назв фігур, самостійно довів 32-гу теорему Евкліда про суму кутів трикутника. За порадою свого друга Ле Пайєра Етьєн Паскаль відмовився від свого первинного плану навчання і дозволив читати синові математичні книги. У години відпочинку Блез вивчав Евклідову геометрію, пізніше, з допомогою батька, перейшов до робіт Архімеда, Аполлонія і Паппа, потім — Дезарга. У 1634 (Блезу було 11 років), хтось за обіднім столом зачепив ножем фаянсову таріль. Вона зазвучала. Хлопчик звернув увагу, що варто було торкнутися до тарелі пальцем, як звук зник. Щоб знайти цьому пояснення, Паскаль провів серію дослідів, результати яких пізніше виклав у «Трактаті про звуки». З 14 років Паскаль брав участь у семінарах Мерсенна, що проводилися щочетверга. Тут він познайомився з Дезаргом. Юний Паскаль був одним з небагатьох, хто вивчав його праці, написані складною мовою й насичені новоствореними термінами. Він удосконалював ідеї, висловлені Дезаргом, узагальнюючи і спрощуючи обґрунтування. У 1640 році виходить перший друкований твір Паскаля — «Есе про конічні перетини», результат дослідження робіт Дезарга. У цей твір автор включив теореми (докази не наводяться), три визначення, три леми і вказав розділи запланованої праці про конічні перетини. Третя лема з «Досвіду…» є теоремою Паскаля: якщо вершини шестикутника лежать на певному конічному перерізі, то три точки перетину прямих, що містять протилежні сторони, лежать на одній прямій. Цей результат і 400 наслідків з нього Паскаль виклав у «Повній праці про конічні перетини», про завершення якої Паскаль повідомив п'ятнадцять років по тому. Зараз ця праця відносилася б до проективної геометрії. «Повна праця…» так і не була опублікована: у 1675 році її прочитав у рукописі Лейбніц, який рекомендував племіннику Паскаля Етьєну Пер'є терміново надрукувати її. Однак Пер'є не прислухався до думки Лейбніца, згодом рукопис було загублено. У січні 1640 року родина Паскалів переїжджає до Руана. У ці роки здоров'я Паскаля, і без того слабке, стало погіршуватися. Проте він продовжував працювати. Лічильна машина Паскаля Батько Блеза за родом служби в Руані (посада інтенданта Нормандії) часто займався стомлюючими розрахунками, син також допомагав йому в розподілі податків, мит і податків. Зіткнувшись з традиційними способами обчислень, Паскаль визнав їх незручними і задумав створити обчислювальний пристрій, який міг би допомогти спростити розрахунки. У 1642 році (у 19 років) Паскаль почав створення своєї Лічильної машини «паскаліни», в цьому, за його власним визнанням, йому допомогли знання, отримані в ранні роки. Машина Паскаля виглядала як скринька, наповнена численними, пов'язаними одна з одною зубчастою передачею, шестернями. Числа, які треба було додати або відняти, вводилися відповідним поворотом коліщат, принцип роботи ґрунтувався на рахунку обертів. Оскільки успіх у здійсненні задуму залежав від того, наскільки точно ремісники відтворювали розміри і пропорції деталей машини, Паскаль сам був присутній при виготовленні її деталей. Незабаром машина Паскаля була підроблена в Руані одним годинникарем, який не бачив оригіналу і побудував копію, спираючись лише на розповіді про «рахункове колесо». Попри те, що підроблена машина була зовсім непридатна для виконання математичних операцій, Паскаль, зачеплений цією історією, залишив роботу над своїм механізмом. Аби спонукати його продовжити вдосконалення машини, друзі привернули до неї увагу канцлера Сег'є. Той, після вивчення проекту, рекомендував Паскалю не зупинятися на досягнутому. У 1645 році Паскаль продемонстрував Сег'є готову модель машини. До 1652 року під його наглядом було створено близько 50 варіантів «паскаліни». У 1649 році він отримав королівський привілей на лічильну машину: заборонялися як копіювання моделі Паскаля, так і створення без його дозволу будь-яких інших видів лічильних машин; заборонявся їх продаж іноземцями в межах Франції. Сума штрафу за порушення заборони становила три тисячі ліврів і мала бути розділена на три рівні частини: третина мала надійти до скарбниці, інша третина — у паризьку лікарню і остання третина — Паскалю, або власнику його прав. Вчений витратив чимало коштів на створення машини, проте складність її виготовлення і висока ціна стали перешкодою на шляху комерційної реалізації проекту. Винайдений Паскалем принцип пов'язаних коліщат майже на три століття став основою створення більшості арифмометрів. У 1646 році родина Паскаля через лікарів, які лікували Етьєна, знайомиться з янсенізмом. Блез, вивчивши трактат Янсена «Про перетворення внутрішньої людини» з критикою прагнення до «величі, знання, задоволення», відчуває сумніви: чи не є його наукові пошуки гріховним і недостойним заняттям? З усієї родини саме він найглибше переймається ідеями янсенізму, переживаючи своє «перше навернення». Однак наразі він не залишає заняття наукою. З 1658 року здоров'я Паскаля швидко погіршується. За сучасними даними, протягом всього життя Паскаль страждав від комплексу захворювань: рак мозку, кишковий туберкульоз, ревматизм. Його гнітила фізична слабкість, переслідували жахливі головні болі. Гюйгенс, який відвідав Паскаля в 1660 році, застав його глибоким старцем, хоча Паскалю було всього 37 років. Паскаль розуміє, що скоро помре, але не відчуває страху перед смертю, кажучи сестрі Жильберту, що смерть забирає в людини «нещасну здатність грішити». Не маючи можливості ні читати, ні писати, ні міркувати, він займається добродійністю і зрідка відвідує старих друзів. Восени 1661 року Паскаль поділився з герцогом де Роаном ідеєю створення дешевого і доступного всім способу пересування в багатомісних каретах. Герцог створив акціонерне товариство для реалізації цього проекту і 18 березня 1662 року в Парижі відкрився перший маршрут громадського транспорту, названого згодом омнібусом. Епітафія Паскалю. Церква Сен-Етьєн-дю-Мон. Париж У жовтні 1661 року, в розпал нового витка переслідування янсеністів, вмирає сестра Жаклін. Це був важкий удар для Паскаля. У той же час влада зажадала від Пор-Рояльскої громади беззастережного підписання формуляра, який засуджував п'ять положень вчення Янсен. Серед янсеністів не було повної згоди. Група, очолювана Арно і Ніколем, вважала, що слід виробити застереження до формуляру, які задовольнили б усі сторони, і підписати його. Паскаль схилявся до тих, хто пропонував жорсткіший варіант роз'яснення до формуляру, який вказував би на помилковість рішення папи. Довгі суперечки було вирішено припинити загальним голосуванням, яке відбулося на квартирі Паскаля. Більшість погодилася з думкою Арно. Вражений Паскаль відмовляється від боротьби і практично припиняє спілкування з відлюдниками Пор-Рояля. 19 серпня 1662 року після тривалої хвороби Блез Паскаль помер. Похований в парафіяльній церкві Парижа Сен-Етьєн-дю-Мон. Відкриття та винаходи: 1. Паскаліна 2. Гідравлічний прес 3. Трикутник Паскаля Твори: «Есе про конічні перетини» (Essai pour les coniques, 1639 за іншими даними 1642) — теорема Паскаля про те, що у будь-якому шестикутнику, вписаному в еліпс, гіперболу або параболу, точки перетину трьох пар протилежних сторін лежать на одній прямій. «Нові досліди, що стосуються порожнечі» (Expériences nouvelles touchant le vide, 1647) «Трактат про рівновагу рідин» (Traités de l'équilibre des liqueurs, 1663) «Трактат про вагу маси повітря» (Traités de la pésanteur de la masse de l'air, 1663) «Трактат про арифметичний трикутник» (Traité du triangle arithmétique avec quelques autres petits traités sur la méme matiére, 1654, виданий у 1665) «Листи до провінціала» — серія з вісімнадцяти листів, опублікованих у 1656–1657, шедевр французької сатиричній прози. «Молитовне звернення про те, як діяти на благо хвороб» (Priére pour demander é Dieu le bon usages des maladies, 1779) «Думки про релігію та інші предмети» (Pensées sur la religion et sur quelques autres sujets) — посмертне видання, організоване родичами: змішане з усіх чернеток, що вони змогли знайти, більшою частиною з незакінченою «Апології християнської релігії» (Apologie de la religion chrétienne). Містить серед іншого так званий аргумент Парі. «Трактат про порожнечу» — не був опублікований, після смерті автора було знайдено лише фрагменти. Міркування про любовну пристрасть. На примірнику рукопису, знайденого В. Кузеном в бібліотеці Сен-Жермен-де-Пре в 1843 році, значилося, що вона приписується Паскалю. Єдиної думки щодо авторства Паскаля немає.

Сальвадор Далі

опубліковано 26 бер. 2014 р., 15:39 Холдинг Elitist Alliance "GLOBE"   [ оновлено 26 бер. 2014 р., 15:41 ]

Сальвадор Далі (повне ім'я Сальвадор Доменек Феліпе Жасінти Далі і Доменек, маркіз де Пуболь, кат. Salvador Domènec Felip Jacint Dalí i Domènech, Marqués de Dalí de Púbol, ісп. Salvador Domingo Felipe Jacinto Dalí i Domènech, Marqués de Dalí y de Púbol; 11 травня 1904, Фігерас - 23 січня 1989, Фігерас) - іспанський живописець, графік, скульптор, режисер, письменник. Один з найвідоміших представників сюрреалізму. Працював над фільмами: «Андалузький пес», «Золотий вік», «Заворожений». Автор книг «Таємне життя Сальвадора Далі, розказана ним самим» (1942), «Щоденник одного генія» (1952-1963), Oui: The Paranoid - Critical Revolution (1927-33) та есе «Трагічний міф Анжелюс Мілле». Сальвадор Далі народився 11 травня 1904 року в родині дона Сальвадора Далі-і-Кусі і доньї Феліпи Доменеч. Дитинство Далі пройшло в Каталонії, на північному сході Іспанії. Ще у ранньому дитинстві, судячи з поведінки і пристрастей маленького Сальвадора, можна було відзначити його нестримну енергію та ексцентричність характеру. Часті вередування й істерики гнівили батька Далі, але мати, навпаки, всіляко намагалася догодити улюбленому синові. Вона прощала йому навіть найогидніші витівки. Як наслідок, батько став для сина втіленням зла, а мати — символом добра. Талант Сальвадора до живопису проявився у досить юному віці. У чотири роки він, з дивною для такої маленької дитини старанністю, намагався малювати. Першу свою картину Сальвадор Далі намалював, коли йому було 6 років. Це був невеликий імпресіоністський пейзаж, написаний на дерев'яній дошці олійними фарбами. Талант генія рвався назовні. Далі цілими днями просиджував у маленькій, спеціально виділеній йому кімнаті, малюючи картини. У містечку ФігерасіДалі брав уроки малюнка у професора Жоана Нуньєса. Серед улюблених картин молодого Далі була композиція французького художника Мілле «Анжелюс», вечірня молитва про померлих. Під досвідченим керівництвом професора талант юного Сальвадора набув своїх реальних форм. Вже в 14 років годі було й сумніватися в здатності Далі до малювання. Коли Далі виповнилося 15 років, його вигнали з чернечої школи за погану поведінку. Але він зміг успішно скласти всі іспити і вступити до інституту (так в Іспанії називали школу, яка надає закінчену середню освіту). Інститут йому вдалося закінчити з чудовими оцінками у 1921 році. Потім Далі вступив уМадридську художню академію. У шістнадцять років він почав викладати свої думки на папері. З цього часу живопис і література стали рівноцінними частинами його творчого життя. У 1919 році в саморобному виданні «Студіум» він публікує нариси про Веласкеса, Гойю, Ель Греко, Мікеланджело і Леонардо да Вінчі. Бере участь у студентських виступах, за що на добу потрапляє у в'язницю. На початку 20-х років Далі захоплювався роботами футуристів, але все-таки був сповнений рішучості створити власний стиль у живописі. У цей час у нього з'явилися нові друзі й знайомі. Серед них були такі видатні та талановиті люди, як поет Федеріко Гарсіа Лорка і режисер Луїс Бюнюель. Екстравагантний вигляд художника дивував і шокував пересічних мадридців. Це приводило самого юнака в невимовитий захват. У 1921 році помирає мати Далі. Репродукція картини Сальвадора Далі «Відкриття Америки Христофором Колумбом» У 1923 році за порушення дисципліни він був на рік відсторонений від занять в академії. У цей період інтерес Далі був прикутий до творів великого генія кубізмуПабло Пікассо. У картинах Далі того часу можна помітити вплив кубізму («Молода дівчина», 1923). У 1925 році з 14 по 27 листопада проходить перша персональна виставка його робіт у галереї Далмау. На цій виставці були 27 картин і 5 малюнків генія-початківця. Школа живопису, у якій він навчався, поступово розчаровувала його, і в 1926 році Далі покинув академію. У цьому ж році Сальвадор Далі виїхав до Парижа, намагаючись знайти там для себе щось до душі. Вступивши до групи, яка об'єдналася навколо Андре Бретона, він почав створювати свої перші сюрреалістичні роботи («Кров солодша від меду» 1928; «Світлі радощі» 1929). На початку 1929 року відбулася прем'єра фільму «Андалузький пес» за сценарієм Сальвадора Далі і Луїса Бунюеля. Сценарій створили лише за шість днів. Після скандальної прем'єри цього фільму автори запланували ще один фільм під назвою «Золоте століття». У 1929 році сюрреалізм став суперечливим питанням, для багатьох — неприйнятною течією у живописі. Особисте життя Сальвадора Далі до 1929 року не мало яскравих моментів (якщо тільки не брати до уваги його численні захоплення нереальними дівчатками, дівчатами та жінками). Але саме у 1929 році Далі закохався в жінку — Олену Дьякову або Галу. У той час вона була дружиною письменника Поля Елюара, але стосунки її з чоловіком на той час вже були прохолодними. Саме ця жінка на все життя, що залишилося, стала музою, натхненням генія Далі. У 1930 році картини Сальвадора Далі почали приносити йому популярність («Час, що розплився», «Постійність пам'яті»). Незмінними темами його творінь були руйнування, тлінність, смерть та світ сексуальних переживань людини (вплив книг Зиґмунда Фройда). У січні 1931 року в Лондоні відбулася прем'єра другого фільму Далі — «Золоте століття» Гала Елюар (ім'я при народженні — Олена Делувіна-Дьяконова) здавалася Далі витонченою і самовпевненою жінкою. Вона довгий час перебувала у вищих мистецьких колах Парижа, тоді як він був лише простим хлопцем з маленького провінційного містечка на півночі Іспанії. Спочатку Далі був вражений красою Гали й істерично реготав, коли вони розмовляли. Він не знав, як поводитися з нею, але потай визнавав, що вона йому подобалася. У свою чергу, Галу зацікавив цей напружений юнак і його стурбованість мастурбацією і кастрацією. Коли Поль Елюар повернувся в Париж, Далі і Гала знайшли вихід із ситуації. «Перший поцілунок, — писав Далі пізніше, — коли зіткнулися наші зуби й переплелися наші язики, був лише початком того голоду, який змусив нас гризти один одного до самої суті нашого буття»[1]. Такі образи часто з'являлися в наступних роботах Далі: відбивні котлети на тілі людини, смажені яйця, канібалізм — усі ці образи нагадують про шалене кохання Далі та Гали. Коли ця пара вперше втекла разом, вони замкнулися у своїй кімнаті в замку Карі-ле-Руе неподалік від Марселя і відрізали себе від решти світу. Це втеча тривала все їхнє подружнє життя, навіть тоді, коли Далі став скандально відомим. Гала стала для Сальвадора Далі не просто жінкою, яка задовольняла його пристрасть. Коли вона врешті-решт залишила свого чоловіка і переїхала до Далі в 1930 році, то виявила себе як чудовий організатор, менеджер і патронеса. А коли 1934 року вони нарешті одружилися, колишній чоловік Гали Поль Елюар був одним зі свідків на весільній церемонії. Щоб висловити свої почуття до цієї дивовижної жінки, Далі зобразив її у вигляді Градиви, героїні популярного роману Вільяма Дженсена, де Градива постає, як статуя з Помпеї, в яку закохався юнак, що, в врешті-решт, змінило його життя. На картині «Градива знову відкриває для себе антропоморфні руїни» на тлі скель, написати які художника надихнув скелястий краєвид Коста Брава, на передньому плані зображена Градива, моделлю для якої послужила Гала, оповита скелею, на якій стоїть чорнильниця, можливо, як натяк на її колишнього чоловіка-поета. Особливістю цих стосунків було вміння відчувати і розуміти одне одного. Гала буквально жила життям Далі, а він захоплювався нею все життя. Ближче до 80-х років у Далі почалися проблеми із здоров'ям. Смерть Франко приголомшила й налякала Далі. Будучи патріотом, він не міг спокійно переживати зміни в долі Іспанії. Лікарі підозрювали у Далі хворобу Паркінсона. Ця хвороба колись стала смертельною для його батька. 10 червня 1982 року померла Гала. Хоча їхні стосунки не можна було назвати близькими, Далі сприйняв її смерть як жахливий удар. Через сильне бажання бути поруч з її духом, Далі переїхав в замок Пубол, майже припинивши з'являтися у суспільстві. Попри це, його репутація зростала. У 1982 році Музей Сальвадора Далі, відкритий уКлівленді, штат Огайо, який містив велику частину його робіт, переїхав до Санкт-Петербургу, штат Флорида. Центр Жоржа Помпіду у Парижі влаштував велику ретроспективу робіт Далі в 1979 році. Її пізніше послали через Ла-Манш до галереї «Тейт» у Лондоні. Подвійний показ ретроспективи дозволив широким верствам населення Європи ознайомитися з роботами Далі і приніс йому величезну популярність. Серед нагород, які посипалися на Далі, було членство в Академії витончених мистецтв Франції. Іспанія удостоїла його найвищої честі, нагородивши Великим хрестом Ізабелли-католички, який йому вручив король Хуан Карлос I. Далі був оголошений маркізом де Пубол у 1982 році. Незважаючи на все це, Далі був нещасний і почував себе погано. Він багато працював. Все своє життя він захоплювався італійськими художниками епохи Відродження, тому почав малювати картини в манері, ближчій до стилю епохи Відродження. Він також почав малювати у вільному стилі. Лінійний, експресіоністський стиль, що нагадує манеру Вінсента ван Гога, проявився у такій його картині, як «Ліжко та приліжкові столик люто атакують віолончель» (1983), де чіткі класичні лінії ранніх робіт Далі поступаються більш вільному, романтичнішому стилю. У кінці 1983 року його настрій, як здавалося, трохи покращився. Він почав іноді прогулюватися садком, писати картини. Але це тривало не довго. Старість брала верх над геніальним розумом. 30 серпня1984 року в будинку Далі сталася пожежа. Він уже кілька днів був прикутий до ліжка, коли якимось чином воно загорілося. Можливо, причиною була несправна лампа, що стояла біля ліжка. Запалала вся кімната. Йому вдалося доповзти до дверей. Роберт Дешарне, який керував справами Далі протягом багатьох років, врятував його від смерті, витягши з охопленої вогнем кімнати. Опіки на тілі художника займали 18% шкіри. У лютому 1985 року стан Далі дещо покращився, і він зміг дати інтерв'ю найбільшій іспанській газеті «Паїс». Але в листопаді 1988 року Далі поклали в клініку з діагнозом «серцева недостатність». Серце Сальвадора Далі зупинилося 23 січня 1989 року. Його тіло забальзамували, на його прохання, і протягом тижня він лежав у музеї в Фігуерасі. Тисячі людей приїхали, щоб попрощатися з великим генієм. Сальвадора Далі поховали в центрі музею його імені під плитою, що немає жодних позначок.

Карл Гайнрих Маркс

опубліковано 25 бер. 2014 р., 07:10 Холдинг Elitist Alliance "GLOBE"   [ оновлено 25 бер. 2014 р., 07:10 ]

Карл Га́йнрих Маркс (нім. Karl Heinrich Marx, 5 травня 1818, Трір — 14 березня 1883, Лондон) — німецький філософ-матеріаліст, теоретик-суспільствознавець,політеконом, політичний журналіст-публіцист; протагоніст робітничого соціалістичного руху та один із засновників Першого Інтернаціоналу. Його наукові роботи та політекономічні дослідження, об'єднані в теоретичне суспільствознавче вчення, що отримало назву марксизму і стало підгрунтям соціалістичного і, пізніше,комуністичного руху. Батьки Карла Маркса,— батько, Генріх Маркс (нім. Heinrich Marx, народжений як Гершель Леві Мордехай нім. Herschel Levi Mordechai), і мати, Генрієта Пресбург (нід. Presborck, нім. Presburg), походили з родин рабинів. Дід з боку матері був нідерландським рабином[3]. Родина матері була досить заможною, а сама вона була тіткою одного із членів родини засновників компанії Philips. Карл Маркс був третьою дитиною у сім'ї адвоката. Він народився у Трірі, у будинку, що знаходився за адресою Брюкерґассе, 664 (нім. Brückergasse)[4] (тепер це будинок на Брюкенштрассе (нім. Brückenstraße), № 10, де знаходиться музей Маркса, нім. Karl-Marx-Haus). 15 жовтня 1819 року сім'я переїхала до нового будинку за адресою Сімеонштрассе, 8 (на цьому місці встановлена пам'ятна плита). 1817 року батько прийняв протестантство, щоб не втратити посади судового радника. Карла охрестили у шість років (1824). Це могло обумовити його критичне ставлення до релігії. У 1830–1835 роках Маркс навчався у Трірській міській гімназії і закінчив її на відмінно у 17-річному віці. 1836 року він заручився із своєю майбутньою дружиною Женні фон Вестфален (Jenny von Westphalen). По закінченні гімназії навчався уБоннському, а потім в Берлінському університетах, де вивчав юридичні науки, але згодом захопився історією та філософією. У Маркса було 7 дітей: Дженні Кароліна (Дженні Лонге, 1844-83), Дженні Лаура (Лаура Лафарг, 1845–1911), Едгар (1847–1855), Генрі Едвард Гай («Гвідо», 1849–1850), Дженні Евелін Френсіс («Францишка», 1851-52), Дженні Джулія Елеонор (1855–1898). Одна дитина померла перш, ніж отримала ім'я в липні 1857. Незважаючи на невеликі статки, Маркс намагався забезпечити для своєї дружини Дженні та дітей умови життя середнього класу. Його дружина померла у 1881. Після її смерті, в останні 15 місяців життя, Маркс захворів на катар, який незабаром перейшов у бронхіт і запалення легень. Вчення Маркс разом з Фрідріхом Енгельсом створив цілісну та послідовну матеріалістичну систему поглядів на світ, історію людства та розвиток суспільства. Ця система поглядів отримала назву марксизм і стала ідеологією марксистського руху.

Мартін Лютер Кінг

опубліковано 22 бер. 2014 р., 09:12 Холдинг Elitist Alliance "GLOBE"

Мартін Лютер Кінг, молодший (англ. Martin Luther King, * 15 січня 1929 Атланта, штат Джорджія, США — † 4 квітня 1968, Мемфіс, штат Теннессі) — американський проповідник і лідер руху за громадянські права 1960-х років, речник тактики ненасильства в боротьбі проти расизму. НагородженийНобелівською премією миру 1964 року. Мартін Лютер Кінг народився у родині пастора баптистської церкви. У 1944 році, не закінчивши середньої школи, здав іспити — і вступив у коледж Морхауса для кольорових в Атланті. Тоді ж став членом Національної асоціації прогресу кольорового населення (НАПКН). У 1947 р. Кінг прийняв сан і став помічником батька в церкві. Закінчивши коледж із ступенем бакалавра соціології в 1948 році, Кінг перейшов на навчання у Теологічну семінарію Крозера в Честері (штат Пенсильванія), де в 1951 р. одержав ступінь бакалавра богослов'я. Призначена йому стипендія дозволила вступити в аспірантуру Бостонського університету, де в 1955 р. Кінг захистив дисертацію — ставши доктором філософії. Політична діяльність Ще раніше, в 1954 році Мартін Лютер Кінг став проповідником баптистської церкви в Монтгомері, штат Алабама, де й організував комітети соціальних дій, збирав кошти для НАПКН. Після інциденту з Розою Паркс — швачку було заарештовано за відмову поступитися місцем в автобусі білому пасажирові — у грудні 1955 р. у Монтгомері утворюється Асоціація вдосконалення, і Кінг стає її президентом. Під керівництвом Кінга негритянська громада бойкотувала транспорт Монтгомері 382 дні. У листопаді 1956 р. Верховний суд США визнав закон про сегрегацію в Алабамі неконституційним. У грудні того ж року чорні й білі вперше користувалися автобусами спільно. Унікальний внесок Кінга в справу захисту прав людини зумовила його схильність до принципів християнської філософії. Прикладом для себе Кінг вважав діяльність Махатми Ганді, лідера руху пасивного опору, завдяки якому Індія звільнилася від британського панування. «Філософія ненасильницького опору Ганді, — заявляв Кінг, — єдиний метод, виправданий у боротьбі за волю». У січні 1957 р. негритянські лідери півдня створили союз церковних організацій за громадянські права під назвою «Конференція керівництва християн Півдня» (ККХП) й Мартін Лютер Кінг був обраний президентом цієї організації. У вересні 1958 року, під час роздачі автографів у Гарлемі, його поранено ножем у груди психічно хворою жінкою. Використовуючи ККХП як базу, Кінг організував ряд кампаній за громадянські права, націлених на знищення сегрегації на транспорті, у театрах, ресторанах тощо Він подорожував по всій країні, читаючи лекції, причому 15 разів Кінга заарештовували. У 1960 році за запрошенням прем'єр-міністра Джавахарлала Неру він провів місяць в Індії, де познайомився з діяльністю Ганді. У березні-квітні 1963 року Кінг очолив масові демонстрації в Бірмінгемі (штат Алабама) проти сегрегації на виробництві та у побуті, одним з гасел яких було створення комітетів громадян різних рас. Поліція розганяла демонстрантів (серед яких було багато дітей) за допомогою собак, водометів і кийків. За порушення заборони на демонстрації Кінг був заарештований на 5 днів. У цей час він написав «Лист із бірмінгемської в'язниці» білим релігійним діячам міста, які дорікали його за «нерозсудливі й несвоєчасні дії». «Насправді час не має ніякого значення, — писав Кінг. — Прогрес людства аж ніяк не котиться на колесах неминучості. Він наступає внаслідок безустанних зусиль людей, що творять Божу волю, без яких час стає союзником сил застою в суспільстві». У 1963 р. Кінг разом зі своїм заступником Ральфом Ебернаті, засновником Конгресу расової рівності Байярдом Рустином та іншими лідерами організував найбільшу в історії США демонстрацію за громадянські права. Уривок з конференції Мартіна Лютера Кінга в Аеропорту Схіпгол (15 серпня1964) У 1964 році Кінгу була присуджена Нобелівська премія миру. У вступній промові представник Норвезького нобелівського комітету Гунар Ян відзначив: «Хоча Мартін Лютер Кінг непричетний до міжнародних справ, його боротьба служить справі миру… У західному світі він був першим, хто продемонстрував, що боротьба не обов'язково має на увазі насильство». У своїй Нобелівській лекції Кінг говорив: «Ненасильство означає, що мій народ всі ці роки терпляче переносив страждання, не заподіюючи їх іншим… Це значить, що ми не відчуваємо більше страху. Але із цього не треба робити висновок, що ми хочемо злякати тих або інших або навіть суспільство, частиною якого ми є. Рух не прагне звільнити негрів за рахунок приниження й поневолення білих. Він не хоче перемоги над кимось. Він бажає звільнення американського». Залишаючись суперечливою фігурою, Кінг мав багато ворогів — не тільки на півдні, але й в інших частинах країни. Найвпливовішим критиком Кінга був, мабуть, директор Федерального бюро розслідувань (ФБР) Едгар Гувер, що називав його комуністом, зрадником і глибоко аморальною людиною. Коли Кінг звинуватив агентів ФБР у неприйнятті мір по скаргах в Олбені (штат Джорджія), пояснюючи це їхнім південним походженням, Гувер не посоромився назвати Кінга «найбільш страшенним брехуном у країні». ФБР прослуховувало телефони Кінга, зібрало велике досьє про його особисте й громадське життя. У 1967 р. Кінг видав книгу«Куди ми підемо звідси?». У квітні він відкрито висловився проти війни у В'єтнамі. Кінг звернувся з посланням до великого антивоєнного мітингу у Вашингтоні; став співголовою організації «Священики й миряни, стривожені подіями у В'єтнамі». В останні роки життя увага Кінга була прикута не тільки до расизму, але й до проблеми безробіття, голоду й бідності у всій Америці. У 1968 році Кінг був поранений снайпером, коли стояв на балконі мемфіського мотелю «Лорейн». Від ран він помер у госпіталі Сент-Джозефа і був похований в Атланті. Цікаві факти Його промову «Я маю мрію» (англ. I have a dream) слухало понад 300 000 американців. 16 січня 1986 р. погруддя Кінга було установлено у Великій ротонді Капітолія у Вашингтоні — темношкірий американець удостоївся такої честі вперше. Кінг займався плагіатом при написанні великих розділів своєї докторської дисертації. Бостонський університет створив комітет для визначення ступеня плагіату в дисертації Кінга. Він визначив, що 45 відсотків першої частини і 21 відсоток другої частини були взяті з робіт інших авторів. Навчальні заклади часто скасовують свої рішення з присудження наукового ступеня при виявленні куди менших шахрайств, але значення Кінга для руху за громадянські права завадило скасуванню його богословського ступеня. Засоби масової інформації завжди ретельно зображували Кінга як хорошого християнина і сім'янина - втілення святої людини. Але у Кінга було безліч зв'язків з повіями, білими і чорними, він використовував церковні гроші для того, щоб оплачувати їх послуги і зазвичай бив їх - все це задокументовано у Федеральному бюро розслідувань і визнано самими товаришами Кінга. 20 січня 1986 року американці відзначили перший День Мартіна Лютера Кінга. 2305 Кінг — астероїд, названий на честь діяча.

Павло Степанович Нахімов

опубліковано 10 бер. 2014 р., 12:45 Холдинг Elitist Alliance "GLOBE"   [ оновлено 10 бер. 2014 р., 12:46 ]

Павло́ Степа́нович Нахі́мов (рос. Па́вел Степа́нович Нахи́мов, 23 червня (5 липня) 1802, с. Городок, Смоленська губернія — 30 червня (12 липня) 1855, Севастополь) — російський флотоводець, адмірал (1855), переможець у Синопській битві, один із організаторів та керівників оборони Севастополя у 1854 −1855 р.р., герой Кримської війни. Павло Степанович Нахімов народився 23 червня (5 липня) 1802 р. у с. Городок Смоленської губернії. Був сьомим з 8 дітей небагатогопоміщика, секунд-майора Степана Михайловича Нахімова та Федосії Іванівни Нахімової (у дівоцтві Козловська). За однією з версій родина Нахімових походить від українського роду Нахимовських, засновник якого був з найближчого оточення гетьмана Івана Мазепи. У 1915 р.В. Л. Модзалевский вивів версію щодо походження слобожанських Нахімових (прямими нащадками яких є Нахімови, що оселилися на Смоленщині) від Андрія Нахименка, який жив у Полтаві у 2-й пол. XVII ст. Крім П. С. Нахімова його батьки мали ще чотирьох синів. Усі брати Нахімови були професійними моряками. Один з них — Платон Степанович Нахімов — капітан ІІ рангу, доглядач Шереметьєвської лікарні у Москві.

Ерік Рудий

опубліковано 9 бер. 2014 р., 13:18 Холдинг Elitist Alliance "GLOBE"   [ оновлено 9 бер. 2014 р., 13:19 ]

Ерік Рудий (Ейрік Рауді, ісл. Eiríkur rauði, 950—1003) — першовідкривач Ґренландії. Ісландський вікінг норвезького походження. Вважається першим європейцем, який заснував поселення в Гренландії. Син Торвальда Асвальдсона і батько Лейфа Еріксона. За деякими версіями, ще до сина відвідував побережжя Ньюфаундленда. Ісландські землі в часи життя Еріка вже були зайняті. На одному з поєдинків за землю Ерік вбив людину, після чого ісландським судом був засудженим на вигнання на декілька років. В 982 році він зі своїми людьми відплив на захід. Нову землю він назвав Гренландією. В 986 році він повернувся в Ісландію і, взявши зі собою велику кількість людей, вернувся назад. За данними істориків, до кінця життя Еріка кількість поселенців в Гренландії становила близько п'яти тисяч чоловік. А в 1004 році Норманн Лейф Еріксон (Щасливчик), син Еріка Рудого, досяг побережжя Північної Америки (за пів тисячоліття до Христофора Колумба).

1-10 of 11